1Киев - 2Чернятин 311км - Мурованые Куриловцы 74 км/385 - 3Лядова 37км /422км—
Кременное 6,5 км/430км — 4Буша 51 км /481км- 5Верховка 105км /586км-6Вороновица 97км /683км-
7Старая Прилука 49,2 км/733км -8Киев 220км/956 км
2Чернятинський палац Вітославських
Деякі джерела стверджують, що палац був побудований ще у ХVII ст...
Село Чернятин, що на Вінниччині, здавна прикрашає пам’ятка архітектури ХІХ ст. – палац, у якому проживав польський
магнат Вітославський, який і побудував цей маєток. Деякі джерела стверджують, що палац був побудований ще у ХVIIст.,
та в Реєстрі архітектурних пам’яток України записано, що палац та господарський флігель поруч з’явились тут у 1830 році.
Ймовірно, тоді ж споруджується надзвичайно репрезентативна в’їзна брама. До воріт маєтку була підведена залізнична колія,
і якраз навпроти брами зупинявся потяг, якщо ним їхали поміщик або його гості. Збереглися пілони воріт. Масивні високі
пілони збудовані з цегли на кам'яному цоколі, оштукатурені та декоровані на всю висоту вставками з тесаного пісковику.
Над чотирискатною залізною покрівлею піднімаються кам'яні шари, які чітко вирізняються серед зелені парку.
На цій гравюрі (опублікованій 1870 року) можна побачити палац після першого етапу побудови, та будівництво палацу
проходило в декілька етапів. Спочатку було зведене південне крило з декоративною романтичною баштою, прикрашеною
ренесансною короною з зубцями. Над її вершиною підіймали, за старою лицарською традицією, вимпел з гербом власника.
Інший корпус "приєднаний" до цієї частини за допомогою аркадної галереї. Він декорований в дусі неоготики.
Автором неоготичних фасадів чернятинського палацу міг бути польський архітектор Генріх Іттар, мальтієць за
походженням, який навчався у Римі. Будівля, попри певну архітектурну еклектику, вражала сучасників стрункістю і
витонченістю ліній. Південний і західний фасади отримали над другим поверхом високий аттік і прямокутні вікна, декоровані
фронтончиками. Готична стрільчатість всіх вертикалей мала за мету створити ілюзію більшої висоти. На центральному вході
між парою мармурових левів підіймаються гранітні сходи. Раніше кожний лев опирався правою лапою на геральдичний щит з
гербом власника. Герби було знищено під час революції.
Хоча в інших місцях герби збереглися: над головним входом, у вестибюлі з розкішною кам'яною підлогою у біло-сиву шахову
клітинку, великим каміном-піччю з гермами а-ля гротеск з боків; є герби і в центрах трьох розеток вестибюля.
Звідти тримаршеві сходи ведуть на другий поверх, де розмістилися голландські пічки з тонким малюнком кахлів. Ліплення
стелі теж виконано в готичному стилі. За сходами - аванзала, де на стелі є велика розетка, схожа на розу готичних соборів.
У кожній з її 8 частин розміщено геральдичний щит з гербом гілок родини. З аванзали проходили у найбільший зал палацу,
прикрашений ліпним карнизом. В анфіладі йде далі кругла вітальня з ліпним фризом з гірлянд та маскаронів сатирів, а також
шабель та перначів.
Палац Вітославських розташований в чудовому парку, створеному Діонісієм Маклером. На жаль, від парку залишилось небагато.
Були знищені прекрасні павільони і альтанки, не стало багатої бібліотеки палацу і лише колекціонери екслібрисів зберігають
рідкісні книги з цієї бібліотеки.
З архівних документів відомо, що у 1865 р. збіднілі Вітославські продали Чернятин і сусідні Маньківці Марії Михайлівні Львовій.
Саме нові володарі маєтку перенесли головний вхід до палацу з північного боку. Навпроти нього розмістився будинок управляючого.
А залишки вензелів під короною, які складені з літер М і Л, і зараз подекуди помітно на ажурних створках воріт. На одному з етапів
перебудов, які перетворили вілу на палац, з'явилося східне крило, за совєтів надбудоване. Фронтон через це було втрачено.
Відомо, що онучка Вітославського, жива і проживає в Амстердамі.
У приміщенні палацу зараз розміщено один з корпусів Чернятинського аграрного технікуму. З кожним роком, палац поступово
втрачає свою красу і значення…
Величезну цінність має алея 300-річних дубів, велетенські екземпляри тополі сріблястої, що досягають 5-6 метрів у обхваті,
біла тополя. А також катальпа, форзиція, тамарикс – це окраса парку.
Ще кілька поруйнований споруд, що збереглися у парку можуть дещо навіяти про колишню садибу тутешніх землевласників.
Інша атракція Чернятина – то є найдешевше пиво на Україні, яке виготовляє місцевий „Чернятинський пивоварний завод”.
Приміщення заводу – розкішна цегляна червона чотириповерхова споруда. Зведена ще у 1885-1886 роках
3Лядова
- село Яришівської сільської ради Могилів-Подільського району Вінницької обл, розташоване на лівому березі Дністра.
Перша письмова згадка - 1388 р.
За адміністративним поділом XVI століття належало до Летичівського повіту,
за адміністративним поділом XIX століття - до Могилівського у.
Біля села - Свято-Усікновенський скельний чоловічий монастир.
Окраины села Лядова относятся к уникальным природным объектам Среднего Поднестровья.
Село находится на левом береге реки Лядова, возле большого каньона Днестра. Со всех
сторон этот населенный пункт окружен крутыми склонами долины, в которой выходами мела
на поверхность образованы стены с пещерами, отдельными скалами и столбами. Первые
поселения в этой местности появились около 150 тысяч лет тому. Эта местность славится
своими редкими растениями, которые тут можно увидеть каждую весну.
Однако не это делает село Лядова известным. Оно прославилось своим древним православным
монастырем. Монастырь был основан в XI веке, построен в скале и получил название «Подольский Афон».
Это уникальное здание располагается на скальной террасе 90-метровой горы над Днестром.
Ансамбль состоит из трех пещерных храмов (Усекновения Главы Иоанна Предтечи, Святого
Антония Печерского и Святой Прасковьи Пятницы). В 1848 году к церкви Иоанна Предтечи
была пристроена звонница, которую, впоследствии, разрушили в 1938 году. В XVIII – XIX веках
тут производились захоронения монахов, которые дошли до наших времен. Известен монастырь
своими лечебными источниками. По народным легендам, в этом монастыре останавливался
преподобный Антоний Печерский на своем пути из Афона в Киев.
Село Лядова (791 житель) Могилев-Подольского района, расположено в приустьевой части
глубокой долины одноименной речки. Лядова находится в удивительно живописном месте,
где русло Днестра образует глубокий меандр , эффектно подчеркивая красоту высокого,
местами почти отвесного скалистого берега. Верхние части крутых склонов днестровской
долины сложены меловыми породами, которым 95 млн. лет. Природные процессы образовали
в них два яруса крупных гротов , использовавшихся людьми в качестве убежища еще в палеолите.
Село Лядова
По своему происхождению и применению гроты Лядовой идентичны широко распространенным
крымским природным пустотам, в которых существовали не только отдельные стоянки первобытного
человека, но и целые пещерные города. В XI в. в фотах над Днестром был создан первый в крае
скальный христианский монастырь, с перерывами просуществовавший до настоящего времени.
В XVIII в. в гротах размещался василианский монастырь, закрытый в 1745 г. Его ансамбль
состоял из трех церквей: Усекновения главы Святого Иоанна Предтечи, Святой Параскевы-Пятницы
4Село Буша
Государственный историко-культурный заповедник «Буша» был создан в 2000 году. Площадь,
которую занимает заповедник – 6,68 га. В заповеднике можно увидеть десять исторические памятки,
созданные в IV веке до нашей эры – VII веке нашей эры, христианский и дохристианский каменный
храм (V-XVI в.) с уникальным художественным рельефом, руины крепости и подземные ходы (XVI-XVII в.),
руины городской ратуши (XVI в.), старинное кладбище (XVIII-XIX в.). На территории заповедника расположен
парк исторической скульптуры, где каждый год проводятся международные семинары скульпторов-каменотесов
«Подольский оберег».
Самым известным историческим памятником Буши является уникальный рельеф, высеченный на стене храма.
Эта достопримечательность была открыта в 1824 году Ромуальдом Остоя-Овсяным, местным шляхтичем. Он оставил
соответствующую надпись на поверхности рельефа. В 1883 году начались активные исследования древнего храма
профессором В.Антоновичем. Он ознакомил научное сообщество с этой древней памяткой.
На рельефе изображен человек, стоящий на коленях перед деревом. На ветвях дерева сидит петух.
За спиной человека можно увидеть стоящего оленя. На самом верху изображения есть рамка с сохранившимися
фрагментами старинной надписи. Скорее всего, автор хотел объяснить, что символизировало это изображение.
Скорее всего, эта территория использовалась для жертвоприношений древним богам. Напротив рельефа в скале сделала ниша,
которую древние люди ставили еду и питье, которое приносили в дар богам. Более ста лет исследователи не могли сойтись
в едином мнении по поводу времени возникновения этой древней композиции, смысле рельефа и его использовании древними
людьми.
Во второй половине XVI ст. в селе Буша началось строительство замка. Замок возводили на территории мыса, образованного
двумя местными реками – Мурафа и Бушанка. Французский инженер и исследователь Гийом де Боплан, оставивший в мировой
истории огромное количество описаний жизни украинцев, утверждал, что замок в Буше имеет 6 башен, в каждой из которых
был свой пороховой склад. Башни сообщались серией подземных ходов. Высота замка над Мурафой достигала 30 метров.
До нашего времени сохранились двухъярусная каменная башня, которая заканчивалась шатром, и подвал.
Ворота замка располагались на северной стене возле двух сторожевых башен. Стены и башни были отлично приспособлены
к боям с применением огнестрельного оружия. Замок в Буше сравнивали с замками Каменец-Подольского.
В XVII в. Село Буша стало городом. По данным на 1629 год тут проживало более 2000 жителей. Город
просуществовал до 1654 года, когда эта территория была взята в осаду поляками. Им удалось уничтожить большую часть
казацких войск. Когда враг вплотную подошел к замку, жена убитого казацкого сотника подожгла пороховой погреб и взорвала
замок. При взрыве погибла она сама и много польских захватчиков. Этот день был последним днем существования
города Буша. Более 100 лет никто не занимался его восстановлением и заселением, а также реставрацией замка.
Визитной карточкой села Буша является Гайдамацкий яр, площадью 96 га. Эта достопримечательность украинской
природы расположена в долине речки Бушанки. На этом месте был большой лес, состоящий в основном из дубовых пород.
С древних времен в яре сохранились некоторые деревья, которым дали имена.
Эта местность является ценным объектом геологии, так как на поверхность выходят разрезанные
водами реки известняки, сланцы, песковики разных эпох, залегающие на глубинах до 120 метров.
Камни приобрели форму колонн, столбов, удивительных животных.
Буша
Село Ямпільського району, розташоване на крутих схилах річок Мурафа і Бушанка.
В 1883 році археолог і етнограф В. Б. Антонович (1834-1908 рр.) виявив тут залишки давньослов’янського печерного храму VI-VII ст..
У другій половині XVI ст. земельні бушанські володіння були надані канцлеру і великому коронному гетьману Яну Заморському
(1541-1605 рр.), який розпочав будівництво замку, що здіймався над поверхнею річки, як орлине гніздо, на висоту до 30 метрів.
Замок мав 6 веж (одна збереглась), кожна мала свій пороховий льох. Башти з’єднувалися підземними ходами.
На початку XVII ст. Буша отримала статус міста. На 1629 році тут мешкало понад 2000 осіб. На початку Визвольної війни
1648-1654 рр. Буша стала прикордонним містом брацлавського полку. Тут постійно відбувалися сутички між польськими
військами і козаками. Найтрагічніші події відбулися 18-20 листопада 1654 року. Коли під Бушу підійшли польські війська
Станіслава Потоцького і Стефана Чернецького. Які взяли замок в облогу.
Полякам вдалося винищити більшу частину козацької залоги, але коли замок майже перейшов у їхні руки, то, за переказами,
вдова убитого козацького сотника Завісного Мар’яна підпалила пороховий погріб, висадивши в повітря себе. Залишки залоги
і чимало атакуючих ворогів. Ці події знайшли своє відображення у повісті українського письменника М Старицького „Оборона Буші”.
На місці фортеці створено парк скульптури просто неба „Історична Буша”, який у 2000 році отримав статус Державного
історико-культурного заповідника. З 1986 року тут проводиться щорічний пленер каменотесного мистецтва.
с. Буша (Ямпільський р-н)
Розташоване на березі р. Вушанка. Тут розміщено державний історико-культурний заповідник «Буша».
Буша (наголос припадає на другий склад слова) — стародавнє подільське містечко, що розкинулося у мальовничій долині
річок Мурафи й Бушанки, які впадають в Дністер, майже посередині між Могилевом-Подільським і Ямполем, неподалік
українсько-молдовського кордону. Можливо, через те, що Буша за совдепії була перетворена на село, і тому, що вона
знаходиться віддалік шумних автострад і залізниць, її віднайдеш далеко не на кожній карті нашої Батьківщини.
Тут кожний клаптик землі дихає славною минувшиною. Однак на території села, розташованого на берегах Мурафи,
Бушанки й Сухої Бушанки, серед пагорбів, вкритих лісами, вже протягом семи тисячоліть вирує життя. На початку нової
ери тут було місто Антаварія (від анти — праслов’яни), а в середні віки — місто Краснопіль. Пізніше, після перетворення
у фортецю, порівняно з Кам’янцем-Подільським народ нарече містечко Малим Кам’янцем. Потужною енергетикою підсилюєшся,
як тільки робиш перші кроки по бушанській землі, а особливо, коли торкаєшся видатних пам’яток археології та архітектури
— славнозвісного бушанського рельєфу (витесаного з каменю у Скельному храмі руками наших славних Предків) і залишків
бушанської фортеці — кам’яної вежі, яка дивом уціліла до наших днів. Численні підземні ходи, печери, знаменитий Гайдамацький яр,
залишки багатошарових поселень Трипільської, Скіфської, Черняхівської та Пеньківської культур, середньовічне кладовище
— усе це справляє незабутнє враження на того, хто сюди потрапляє.
Історія виникнення Буші пов'язана з будівництвом замку в XVI ст., коли цими землями володів польський коронний гетьман
Ян Замойський. У XVII ст., за часів Хмельниччини, місто належало Брацлавському полку. Це був тяжкий для України час
(а коли він був легким?). Після вимушеного укладання військової угоди між гетьманом Богданом Хмельницьким і московським
царем, того ж року відновилася спільна з москалями війна проти Польщі.Тут постійно відбувалися сутички між поляками
та козаками. В 1654 року під стінами Буші був розбитий трьохтисячний польський загін. Найтрагічніші події відбулись у
Бушанському замку в листопаді 1654 року, коли під Бушу підійшли війська С.Потоцького і С.Чарнецького і взяли замок в облогу.
Полякам вдалося винищити більшу частину нечисельної козацької залоги, але коли замок майже перейшов у їхні руки, вдова
вбитого козацького сотника Завісного підпалила пороховий погріб, висадивши в повітря себе, залишки залоги й чимало
атакуючих поляків. Ці події знайшли своє відображення у повісті українського письменника Михайла Старицького «Оборона Буші».
В ці трагічні дні місто практично перестало існувати. Його відродження затягнулось на ціле століття, а Бушанський замок
вже ніколи не відбудовувався…
Проминувши село Бушу і рухаючись у північно-західному напрямку вздовж лівого берега річки Бушанки проти течії, за 1 км
від села ввійдемо в лісовий масив, який люди споконвічно називають «Гайдамацьким яром». Це геологічний заповідник
республіканського значення, один із 28 в Україні. Його площа сягає 96 га. Гайдамацький яр сповнений неповторної й величавої краси.
На глибині 35 м в’ється грайлива мілководна Бушанка, поросла з усіх сторін густим лісом. Тут ростуть тридцятиметрові
грабові дерева, широколисті клени, рідкісні породи вільхи та величезна кількість кущів. Уздовж річечки височать велетенські
скелі з пісковику. Одну з них називають «Висячою» або «Завішаною». Це дивовижна композиція з каменів. Спираючись на два
стрімчаки, на висоті 9-10 м зависла величезна десятитонна піщана брила. Перебуваючи біля підніжжя скелі, дивуєшся, яка сила
її стримує!?
Коли вперше потрапляєш до Гайдамацького яру, здається, ніби тут гралась дитина велетня і поскладала з камінчиків
пірамідки. Багато дивовижного і незвіданого приховує у собі Гайдамацький яр. Протягом віків це унікальне місце збуджувало
людську фантазію. І тому про цей каньйон складено багато легенд. І хто знає, де тут вигадка, а де — правда...
(* матеріал ДІКЗ «Буша»)
5Село Верховка. Палац Собанських. GPS координати: 48°26'31" N 29°9'38" E
Ще в ХVІІ ст. землі Поділля були загарбані польськими магнатами. Багато маєтків належало графу Феліксу Потоцькому.
У ХVІІ ст. Верхівські землі із селянами Потоцький подарував поміщику Собанському. Спочатку пан Собанський мав
невеликий будиночок. Але збагатившись на викупі селін внаслідок реформ 1861 року та на торгівлі вовною, він починає
будівництво палацу. Будівництво велося з 1861 по 1894 рік. Будівництво проводилося за задумом відомого архітектора
Косаревського. На той час кожен польський магнат намагався збудувати такий палац, щоб не було йому подібних.
Просторий, двоповерховий палац побудований в еклектичних формах (суміш романського і пізньоготичного стилів).
Палац побудований за задумом архітектора Косаревського. Збереглась в’їздна брама з високими кам’яним муром
стара панська стайня, садова альтанка та деякі інші споруди
Одночасно з будівництвом палацу проводилась закладка парку на площі 21 га деревами, які привозились у дорослому
віці з різних місцевостей України і Західної Європи.
Зараз у будівлі палацу знаходиться аграрний технікум. Гарно збереглися фасади головних будівель, в'їзна неоготична
брама, оглядова вежа палацу. Зі старих оздоблень будівлі залишились парадні сходи і готичне склепіння однієї з башт.
У доглянутому стані знаходиться палацовий парк, його територія має 25 га, 20 га залишилось ще з панських часів, а 5
га колектив працівників технікуму досадив власними силами.
6Вороновица, что под Винницей.
Вороновица, небольшой населенный пункт в Винницкой области, с населением чуть больше шести тысяч человек.
Впервые про городок вспоминают в 1545 году, на то время здесь было больше сотни крестьянских дворов. По указу
Августа 3-го город в 1748 году получает Магдебургское право. Городок мог бы развиваться и дальше, но крепостное
право, как и в любом другом месте, мешало развитию. В начале 19-го века в городке было 8 мельниц, пивоваренный завод,
фабрики, кирпичный завод.
Польский магнат Грохольский, уже нам известный, выкупил это поместье в середине 18-го века. Больше ста лет
поместьем владела эта семья, а в 1770-1777 магнаты построили в селе дворец в стиле раннего классицизма.
Дворец нам пришлось фотографировать против солнца, потому за качество прошу прощения.
Дворец поразил меня своим орнаментом в виде черепов. Непривычно видеть такое, честно говоря. Подобным
орнаментом украшали когда-то первые христианский храмы и склепы времен Возрождения.
Именно здесь жил Можайский, которого считают основоположником русской авиации. С 1971 года здесь
расположен музей авиации и космонавтики имени Можайского. Можайский жил в дворце не очень долго – с 1869
по 1876 года. В это время он построил планер с неподвижными крыльями, на котором летал за возом, несколько
воздушных змеев, занимался изучением полета птиц.
Живописный поселок Вороновица, расположенный в 20 км от Винницы, по праву называют колыбелью авиации.
В 1869-1876 годах здесь проводил свои опыты с летательными аппаратами изобретатель первого в мире самолета –
морской офицер, капитан І ранга Александр Федорович Можайский, опередивший своим изобретением американцев
братьев Райт на 20 лет.
Потомственный моряк, в 28 лет лейтенант Можайский в составе экипажа фрегата «Диана», отправился в кругосветное
плавание. Талантливый моряк, отличный художник, Можайский руководил постройкой одного из первых в России винтовых
клиперов. За мужество Можайский был награжден орденом и медалью: он успешно командовал флотилией, охранявшей
Амурский лиман. А.Ф. Можайский
Еще во время дальних плаваний Александр Федорович начал интересоваться летательными аппаратами. Наблюдая за
птицами, изучая крыло пернатых, Можайский сделал открытия, позволившие ему позже создавать летательные аппараты.
В семидесятых годах XIX века, уйдя в отставку, он поселился в имении своего трагически погибшего брата в Вороновице.
Сначала Можайский проводил опыты с воздушными змеями. После трех лет измерений, подсчетов и испытаний авиаконструктор
создал воздушного змея такой величины, что на нем можно было летать на буксире за телегой, запряженной тройкой лошадей.
Этот воздушный змей стал прототипом простейшего планера. Испытания летательных аппаратов проводились на даче Можайских
над Южным Бугом.
В старом вороновицком парке, разбитом еще в конце XVIII века, до наших дней сохранился дворец польских магнатов
Грохольских, где жил и создавал свои самолеты Можайский. В трехэтажном дворце, состоящем из 43 комнат, сейчас
расположилась школа. Два зала занимает музей истории авиации и космонавтики им. Можайского. Экспозиция музея
рассказывает о развитии отечественного воздушного флота, о первых авиаторах и их рекордах. Экспонаты отображают
большую роль авиации в Великой Отечественной войне, рассказывают о первых шагах человечества в космос, о таланте
изобретателей и мужестве летчиков-испытателей.
В поселке есть и костел Архангела Михаила (теперь – церковь Рождества Богородицы), построенный еще в 1793 году.
Во времена Советов в костеле был туалет. Сейчас это действующий храм, который украшает центральную площадь городка.
Михайловскую же церковь 1752 года мы так и не увидели, узнав про нее уже потом, по возвращению в Киев.
7Стара Прилука. Дворец Меринга. (копия Мариинского дворца)
Координаты: 49°22'58''N, 28°42'25''E
Адрес: с. Старая Прилука, ул. Интернациональная, 4
Дворец в Старой Прилуке построен в XVIII в., когда местечком владели магнаты Варшицкие. Здание неоднократно
перестраивалось, последний раз - в 1906 г., при С. Меринге, сыне известного киевского врача и предпринимателя Ф. Меринга.
Именно тогда оно приобрело свой нынешний необарочный вид. Здание очень напоминает Мариинский дворец в Киеве.
Некоторые помещения, в том числе вестибюль, оформлены в мавританском стиле и напоминают испанский дворец Альгамбра.
Сохранилась майоликовая отделка потолков и стен в вестибюле. В некоторых комнатах сохранились потолки из красного дерева.
В настоящее время здание дворца частично используется школой-интернатом. Рядом находится Покровская церковь (1910 г.).
История Прилук действительно очень стара. Первое упоминание относится к... 1146г ! - в описании похода Владимира
Галицкого: «приде Володимирь и взя Прилукъ». В XII-XVI вв. селение находилось в составе «Болоховской земли».
Либо в конце XV, либо в начале XVI века Прилуки были сильно ограблены набегом татар. Фактически некоторое время
это было пустое село.
В начале 20 века Прилука переходит во владение Сергея Федоровича Меринга, который сдает земли в аренду Казимиру
Ближовскому, а свой кирпичный завод он отдает арендатору Гершке Дуднику. Меринг был достойным сыном своего отца,
блестящего предпринимателя, о котором я расскажу позже. Сергею в округе принадлежала водяная мельница и ферма «Забарова».
Он, кроме того, был распорядителем сахарного завода в Новой Прилуке, который выпускал около 300 тысяч пудов сахара в год.
О хозяйстве Меринга было написано даже в путеводителе по железной дороге «Киев-Одесса»: «Из других районов Калиновки
останавливает на себе внимание хозяйство в г.Старой Прилуке, принадлежащее С.Ф. Мерингу.
Отец хозяина Прилуки, Федор Федорович Меринге. Об этом докторе остались самые противоречивые воспоминания и отзывы
современников; одно не вызывает сомнения – был он человеком безусловно талантливым и энергичным. Вообще-то, при
рождении он был назван Фридрихом, так как родился он в Саксонии в семье врача. Произошло это в 1822 году. В 1845 парень
с отличием закончил медицинский факультет в Лейпциге и в том же году приехал в Украину по приглашению дирекции сахарного
завода на Полтавщине, принадлежащего графу Сперанскому. В Российской Империи иностранные дипломы считались не
действительными; Меринг прошел переинтернацию и сдал подтверждающие экзамены в 1846 году в Киеве, где к тому времени
уже работал врачом его брат Август, личный врач губернатора Бибиква. После подтверждения диплома Фридрих Меринг
направился в небольшое селение Буромка Золотоношского района, где он возглавил больничку на 50 коек. Для того, чтобы
подтвердить степень доктора медицины, он обязан был практиковать не менее 5 лет. Три года Меринг проработал на Украине
и еще два – в Сухопутном госпитале в Петербурге, под руководством самого Пирогова.
Докторскую степень Меринг получил в 1851, после чего стал личным врачом семьи помещиков Тарновских и прожил в их
имении в Качановке еще три года, до 1853. В рассказе о соседних Сокиринцах я уже упоминала Меринга – он тщетно пытался
спасти жизнь умирающего от тифа шестнадцатилетнего Павлика Галагана, последнего представителя династии. В том же
1853 году Меринг принял присягу Российской короне и сменил имя на Федор Федорович. Через несколько лет по протекции
Пирогова Меринг возглавил кафедру общей патологии при медицинском факультете Киевского Университета
В книге "Киевская старина в лицах" интересные воспоминания современников о Меринге, решила дописать. Федор Федорович
был для Киева фигурой символической, "брендовой", как сказали бы сейчас. Он разъезжал по вызывам по городу в фаэтоне,
запряженном в пару старущих ободранных кобыл, которые от старости и чрезмерной "эксплуатации" еле передвигали ноги.
Меринга узнавали издалека по этому экзотическому экипажу, знали его буквально все жители города. Раз Меринг приехал к
пациенту и рассказал смешную сторию. В этот день кучер доктра заболел и на козлы пришлось посадить садовника. Тот имел
мало опыта общения с лошадьми, и в середине пути вдруг запричитал и заохал, в ужасе вопя, что "лошади понесли". Как
рассказывал Меринг, "одна из лошадей не вынесла такой напраслины, повернула к нам голову и рассмеялась" - ведь было
совершенно очевидно, что не только понести они не могли, но и ноги еле волочили.
В конце жизни Федор Федорович страдал от слоновости, быстро терял вес, а одна нога его наоборот все больше распухала.
Умер Федор Федорович в 1887 году. Газеты того времени писали, что на его похороны пришел весь город. Это почти правда –
в Киеве тогда проживало около 165 тысяч человек, а проститься с доктором пришло 100 тысяч. Отпевали его сразу три
священника – лютеранский, православный и раввин. Сыновья его основали Земельное общество, разделили усадьбу отца
на 18 участков и продали их под застройку.
«По описанию 1925 г. дворец состоял из 43 комнат «ценной архитектуры». Первоначально имел три этажа, но со временем
верхний развалился. Содержит элементы разных периодов застройки - с конца XVIII в. до 1906 года. Конечного вида
приобрел при Сергее Меринге, представителе известной Киевской культурной династии. Размещен посреди уникального
парка конца XVIII в. с редким породами деревьев».
Дворец в формах необарокко, кирпичный, прямоугольный в плане, двухэтажный. Фасады в традиционной пятичастной схеме,
трехосевые, со слабо выраженными в плане центральным и боковыми ризалитами, активно подчеркнутыми архитектурно-
скульптурными средствами, завершенные аттиками.
Первый этаж рустован, второй выполнен в ордерной системе. Центральный ризалит главного фасада подчеркнут по оси
входным тамбуром с террасой. Стена второго этажа расчленена спаренными полуколоннами коринфского ордера, в
интерколумниях — полуциркульные окна и дверь с развитым барочным наличником, прорезающим разорванный карниз и
входящим в тимпан параболического фронтона, который накладывается на плоскость стены фигурного аттика. Боковые
ризалиты с одним полуциркульным окном также фланкированы полуколоннами коринфского ордера и завершены аттиками.
Поля стен между ризалитами спокойны, основным архитектурным мотивом их является строгий ряд прямоугольных окон.
Главный и парковый фасады идентичны по архитектурной схеме и отличаются лишь отдельными деталями. Планировка
дворца коридорная с двусторонним размещением комнат. Главный холл первого этажа, расчлененный двумя рядами колонн,
и лестница выполнены в полном отрыве от архитектуры здания в мавританском стиле. Обращаем на себя внимание частично
сохранившаяся керамическая панель. В зале первого этажа сохранился деревянный кессонированный потолок. Перекрытия
во дворце балочные плоские.
В старой Прилуке была церковно - приходская школа, кузня слесарная мастерская, водяная мельница, принадлежавший
Василию Васильевичу Зелененькому. Были больница и пожарная команда, вооруженная 5 бочками и 6-ю баграми.
Команда содержалась на счет крестьян.
В 1819 в Старых Прилуках построена каменная Преображенская церковь.